Українська правда
Європейська правда
Експертна думка

Рік від спроби перевороту: що чекає на Туреччину та Євросоюз
14.07.2017 09:30,  Йонет Джан Тезель, посол Туреччини в Україні
Багато хто в Європі не дотримався саме тих цінностей, яким Євросоюз допоміг укорінитися в Туреччині. Для відновлення моральної довіри до ЄС у Туреччині, необхідні співпраця та співпереживання. Туреччина готова пройти свою частину цього шляху...

Рік тому, в ніч з 15 на 16 липня, події в Туреччині прикували увагу світу. Країна-учасник G20, член НАТО та регіональний лідер стикнулася зі спробою військового перевороту.

Тієї ночі офіційний Київ одним із перших оголосив про підтримку турецької влади. До ранку путчисти зазнали поразки, залишивши за собою обстріляні цивільні об’єкти, в тому числі парламент та будівлю уряду, а також понад дві сотні загиблих.

Та подальші події викликали не лише підтримку, але й критику. В Туреччині було арештовано тисячі, затримано десятки тисяч і звільнено з роботи сотні тисяч людей через підозри про їх симпатію до путчистів. Анкара стала об'єктом звинувачень країн-членів ЄС, ПАРЄ відновила моніторинг Туреччини через системні порушення прав людини.

"Європейська правда" висвітлювала ці події, претензії та відповіді на них. Та нині, напередодні річниці трагічних подій ми публікуємо детальну статтю турецького посла в Україні про передумови і наслідки спроби перевороту та про перспективи подальших відносин Туреччини та ЄС.

* * * * *

Минулий рік був важким для всього світу, та Туреччина отримала занадто несправедливу долю невдач, найтрагічнішою з яких стала невдала спроба державного перевороту 15 липня.

Минув рік від того часу, коли група військових офіцерів-зрадників, спрямованих псевдорелігійними наставниками, спробувала покласти край демократії у Туреччині. Вони були настільки відірваними від реальності, що навіть не могли передбачити, що турецьке суспільство вийде на народний протест, щоб зупинити їх.  

Хоча було очевидно, що турецький народ, який ще з 1950-х років постійно голосує, обираючи одні уряди та знімаючи інші, у 2016 році не міг раптом забути про демократію.

До того ж, відносини Туреччини з ЄС зміцнювали демократію; і цей досвід не можна втратити за лічені години.

Але те, що люди сказали «STOP!» танкам, винищувачам і бойовим гелікоптерам, далося дорогою ціною: більше 240 людей загинули, опираючись заколотникам на вулицях Стамбула і Анкари. Ми називаємо їх «Мучениками Демократії», і ми вшановуватимемо їх пам'ять на заходах, що відбудуться наприкінці тижня.

Українці, пам’ятаючи про свою «Небесну Сотню», добре зрозуміють наші почуття.

Тієї ночі, 15 липня 2016 року, уряд і президент Туреччини твердо протистояли заколоту, але й опозиційні політичні партії також проявили солідарність. Спроба заколоту зійшла нанівець за кілька годин також і тому, що їй протистояла більшість військових офіцерів, включаючи вище командування.

Українцям знайоме розчарування від неможливості притягти до відповідальності людей, які використовували зброю, що належить державі, проти власного народу.

Ми не можемо дозволити, щоб заколотники 15 липня залишилися безкарними.

Всі результати слідства та беззаперечні тверді докази вказують на єдиного організатора злочину: культову структуру, яку створив самопроголошений релігійний діяч Фетхуллах Гюлен. На перший погляд, його мережа видається мирною, але насправді це – таємна радикальна релігійна група, яка протягом років проникала до державного апарату.

Суди ще мають сказати останнє слово у цій справі, але вже зараз є так багато беззаперечних доказів, що неможливо не зробити власні висновки, керуючись здоровим глуздом.

Західним партнерам Туреччини, включаючи ЄС, тоді було важко зрозуміти, що відбувалося, і вони не змогли належно відреагувати.

Зараз легше зрозуміти, як таке аномальне явище могло статися у сильних світських державних структурах Туреччини.

Ані уряди Туреччини, що змінювали один одного, ані широкий загал не змогли вчасно побачити небезпеку, яку становить мережа гюленістів, вважаючи очевидні ознаки небезпеки – надмірними звинуваченнями.

Будь-яка соціальна група має законне право спробувати змінити суспільство і політичну систему; та для цього треба створити політичну партію і прийти до влади на вільних і чесних виборах. Гюленістський рух уникав конкурентної політики і шукав незаконні короткі шляхи до влади, проникаючи до органів державного управління ще з 1980-х років.

Вони видавали з себе помірну, неполітичну та співчуваючу групу релігійних людей. Багато хто вірив і симпатизував їм. Це дозволило гюленістам поступово вибудувати величезну мережу з власними ЗМІ та банками. На міжнародному рівні, вони позиціонували себе як обличчя помірного ісламу, який світ так прагнув побачити, особливо після терористичного акту 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку.

У певному сенсі, цей рух використовував ліберальну наївність того часу як у Туреччині, так і за її межами.

Шлях, який пройшов Фетхуллах Гюлен від провінційного релігійного діяча до культового лідера олігархічного типу, який має тисячі послідовників в усьому світі, підтверджує два простих уроки, що стосуються людської природи: безконтрольна влада розбещує, і для таких людей мета виправдовує засоби.

Нещодавно один опозиційний депутат парламенту розповів мені, що декілька років тому він подав заяву на викладацьку посаду в одному невеликому турецькому університеті. Виходячи щі свого послужного списку, він був впевнений, що отримає позитивну відповідь. Однак йому неофіційно сказали, що спростити розгляд його заяви можна буде лише у випадку, якщо він надасть лист з рекомендацією від гюленістської структури.

Саме з таким рівнем зухвальства діяла гюленістська мережа.

У Туреччині не так просто потрапити на державну службу: вона базується на власних заслугах кожної людини, а для вступу потрібно скласти централізовані іспити. Щоб обійти це, гюленістська структура почала викрадати екзаменаційні питання у ряді установ, включаючи збройні сили, поліцію та органи правосуддя.

Навіть при поверхневому ознайомленні з результатами іспитів можна побачити, як кандидати з числа гюленістів, які погано складали попередні іспити, раптом масово почали отримувати найвищі бали, навіть 100 зі 100. Водночас, на чесних державних службовців чинилися різні види тиску, включаючи шантаж та утиски, що змушувало їх залишати свої посади, на які потім приходили ідеологічно оброблені гюленісти.

Державні службовці, не пов’язані з гюленістами, розглядалися як перешкода у здійсненні генерального плану; прокурори-гюленісти притягали їх до суду, а судді-гюленісти виносили їм вироки на основі сфальсифікованих свідчень.

Життя багатьох людей було зруйновано.

Здається, ці зловживання правосуддям у руках гюленістів не відбилися в свідомості європейців.

Існувала ймовірність того, що багатьох прихованих гюленістів у збройних силах та інших державних установах могло бути викрито та засуджено за результатами розслідувань та судових справ, що велися проти них з 2014 року.

Переворот був останньою спробою запобігти провалу генерального плану.

Ми вже знаємо, читаємо свідчення і бачимо відеозаписи з військових об’єктів, що цивільні гюленісти, які займали високі посади у керівній ієрархії гюленістської структури, знаходилися на головній авіабазі, яку використовували під час заколоту. Через те, що гюленістський рух намагався змінити демократичну, конституційну форму державного управління насильницькими методами, з ним асоціюється термін «терористичний», від якого походить турецька абревіатура FETO.

Слово «травма» найкраще характеризує те, через що пройшли турецьке суспільство і політикум у липні минулого року.

Багато колишніх симпатиків гюленістів, які підтримували або просто сприймали їх як легітимну соціально-релігійну групу, відчули себе глибоко зрадженими. Коли серйозність загрози стала очевидною, для боротьби з нею було запроваджено надзвичайний стан. Так само, як Франція щойно ще раз продовжила надзвичайний стан, запроваджений після терористичного акту у Парижі у 2015 році, Туреччина також продовжила ці заходи ще на 3 місяці у квітні цього року.

Дехто в ЄС побачив у цьому новий шанс для того, щоб зайняти антитурецькі позиції.  Будь-яка інформація, у якій би вбачалися недоліки у реакції Туреччини на ситуацію, ставилася на перше місце, тоді як беззаперечні докази провини гюленістів ігнорувалися.

У перші дні після 15 липня, в Європі булі різні позиції щодо подій в Туреччині.

Можна було побачити принципову підтримку та співчуття, але у неймовірно малій кількості; був вичікувальний підхід; були надії на зміну уряду внаслідок спроби перевороту і навіть була відкрита зловтіха.

Багато хто в Європі не спромігся дотриматися саме тих цінностей, яким ЄС допоміг укорінитися в Туреччині.

Це стало ще однією травмою для багатьох турків, які до того відчули на собі політичні і соціальні здобутки від процесу вступу до ЄС.

У час біди, замість звичної конструктивної критики, Європа продемонстровала велику байдужість. Та цей стан справ зараз виправляється, хоча і повільно, коли виходить на поверхню правда про FETO.

Оскільки основи турецького суспільства сильні, руйнівної шкоди від заколоту вдалося уникнути. Економіка швидко відновилася. А що найважливіше, державні установи почали очищатися від  FETO. Туреччина знає, що це слід робити ефективно і згідно принципів верховенства права. Знайти вірний баланс між безпекою і свободами – важка справа, коли події розгортаються.

Знов-таки, українці зрозуміють важливість цього, оскільки мають свій власний виклик – люстрацію.

Ми вітатимемо щиру зацікавленість з боку ЄС і Ради Європи у цьому процесі.

Коли почав відкриватися справжній масштаб мережі і став відомим її розмір, десятки тисяч державних службовців було відсторонено, затримано або заарештовано, в залежності від серйозності свідчень. Можна припустити, що в умовах пережитої травми у період після 15 липня, слідство було розпочато також проти невинних людей.

Не всі, хто мав контакти з гюленістською мережею, є злочинцями.

Ми повинні з’ясувати це.

Завдяки механізму оскарження, створеному для помилково затриманих осіб відповідно до рекомендацій Ради Європи, близько 34 тисяч державних службовців вже було поновлено на посадах.

Критика, що лунає у самій Туреччині та з-за кордону, часто буває недоречною, але до певної міри вона неминуча.

Дійсно, травматичний ефект 15 липня не може бути підставою для компромісу з верховенством права.  Але ключовим моментом є те, що заклики до Туреччини щодо дотримання демократичних стандартів і верховенства права, коли йдеться про FETO, не повинні заважати Європі бачити FETO такою, якою вона є насправді.

Навіть якби не було спроби перевороту, всі інші види незаконної та злочинної діяльності мережі FETO, які зараз є беззаперечними та вимагають від кожного реакції з точки зору справедливості, і особливо від ЄС.

Небажання бачити факти та подальша переконаність у тому, що всі події, які відбулися у Туреччині, є лише внутрішньою боротьбою за владу між урядом та колишньою проурядовою групою, можуть привести людину до невірних висновків. Однак для будь-якого серйозного міжнародного гравця це означало б когнітивну упередженість, яка унеможливлює вірне розуміння Туреччини.

Наївність – погана річ взагалі; але з огляду на міжнародну діяльність FETO, наївність в епоху пост-правди є особливо небезпечною.

Для відновлення моральної довіри до ЄС у Туреччині, необхідні конструктивна співпраця та співпереживання з обох боків. Туреччина готова пройти свою частину цього шляху, і досвід дозволяє нам стверджувати: ЄС здатний зробити це саме.

 

Автор: Йонет Джан Тезель,

посол Туреччини в Україні,

для "Європейської правди"

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора






УКР | РУС
Головна | Новини | Статті | Експертна думка | Інтерв'ю
©2014, Європейська правда

   Яндекс.Метрика